Йоганн Вольфганг Гете

    Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете (нім. Johann Wolfgang von Goethe; 28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні — 22 березня 1832, Ваймар) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст.
    Вважається засновником сучасної німецької літератури, лідер романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Його роботи включають в себе епічні та ліричні вірші, написані в різних стилях; прозу та віршові драми; мемуари; автобіографію; літературну та естетичну критику; трактати з ботаніки, анатомії; чотири романи. Крім того, відомі численні літературні та наукові фрагменти, більш ніж 10000 листів і близько 3000 малюнків.
    Він був одним з перших учасників літературного руху «бурі і натиску». Протягом перших десяти років в Веймарі Ґете був членом таємної ради герцога, засідав у військових і дорожних комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень в сусідньому Ільменау і здійснив ряд адміністративних реформ в університеті Єни. Він також зробив внесок у планування ботанічного парку Веймара і відновлення його Палацу дожів, який в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
    Його перша велика наукова робота про метаморфоз рослин була опублікована в 1788 році після повернення з турне по Італії. У 1791 році він був призначений керуючим директором театру в Веймарі, а в 1794 році він почав дружбу з драматургом, істориком і філософом Фрідріхом Шіллером. У цей період Ґете опублікував свій другий роман «Wilhelm Meisters Lehrjahre» і, в 1808 році, першу частину найзнаменитішої драми «Фауст». Його бесіди та різноманітні загальні починання протягом 1790-х років з Шіллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем мали спільну назву — Веймарський класицизм.
    Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився у старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете (1710—1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 1731—1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму синові любов до творення оповідей, вона була для Гете прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним з прямих предків Ґете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах (1472—1553), про що сам поет не знав.
    Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.
    У 1765 році Йоганн вступив до Лейпціґського університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.
    У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.
    Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (Про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки проходять в інтенсивній літературній праці.
    У 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя». Переконавшись, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете оселився у Веймарі, де жив до кінця свого життя.
    1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.
    6 березня 1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шіллера.
    У перших віршах й драмах Гете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.
    Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Ґьотц фон Берліхінґен» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.
    Світову славу йому приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубств. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ. На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.
    З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете взяв активну участь у політичному житті герцогства, він управляє військовою колегією, керує дорожним будівництвом.
    Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.
    Прояви консервативних поглядів Гете найбільше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», 1793 рік; «Герман і Доротея», 1797 та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор.
    В найкращих своїх творах він вірний демократично-народницьким ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х. («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Ґете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Еґмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Ґете. Захоплення античністю зближує його в 90-х з Йоганом-Фрідріхом Шіллером. Проте, як видно з «Римських елегій» (1790), «Корінфської нареченої» (1797) та інших творів, на відміну від Шіллера, Гете приваблювали, насамперед, життєствердні, чужі аскетизмові характери античної культури.
    У 1795—1796 роках Гете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» він завершив у 1821—1829 роках. В останній період свого життя Гете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811—1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору.