Води майже не видно

Книга: Слід на воді
Автор:
Зображення користувача кокотюха.
кокотюха
7.5
Рейтинг: 7.5 (2 голоси)
 
26.09.2011 - 11:04

     Як лікар Олексій Волков із Тернопільщини має вищу медичну категорію. Як український автор, котрий працює в жанрах трилера й детективу - теж. Ця категорія, правда, в нас ніким, крім вашого скромного автора, в нашій країні чомусь не присвоюється. Та й сприймати цю оцінку варто лише як суб´єктивний погляд якого-не-якого доморощеного й самовикоханого теоретика й практика масової культури. Тим не менше, Волков у своєму новому романі «Слід на воді» примудряється одночасно зрадити собі і залишитися собою.
     Спочатку про зраду. Для мене Волков - передусім автор трилерів «Виконавець», «Подорож у безвихідь» та «День Відбуття», котрі побачили світ на початку минулого десятиліття й досі залишаються неперевершеними (звісно - в  українській белетристиці) зразками цього жанру. Якби черкащанин Станіслав Стеценко, автор «Чорної акули в червоній воді», не припинив писати і хоча б не втратив рівня, заданого цим твором, мені лишилося б скромно відійти вбік та споглядати за умовним двобоєм цих колег. Проте Стеценко одним трилером і обмежився, а Волков після третього або «здав» жанр, або - здав позиції: від «Амністії для хакера» і далі це вже зовсім інший письменник. Не скажу, що гірший або кращий - інакший, ось як буде правильно. Я більше не тремчу від нетерплячки, гортаючи сторінку за сторінкою та стежачи за небезпечними пригодами його героїв на землі, під землею та на дахах швидкісних поїздів. Тепер оповідь спокійніша, а ситуації - і це стосується «Сліду на воді»! - вже не надто критичні. Ну, ось хоча б порівняння для тих, хто не читав: у «Виконавці» герой вибирається з підземного полону впродовж 20 сторінок, а у «Сліді...» з обіймів болотяної твані - за 1.5 сторінки.
     А тепер - про збереження себе. Волков як автор трилерів теж не гнався за модою, бо трилери в Україні - не наймодніший жанр, це ж не препарувати себе впродовж 185 сторінок, аби переконатися в недосконалості світу. Тепер, написавши типовий класичний детектив, Волков так само не наслідує моді: лиш цього разу - світовій. Класичний детектив у тому вигляді, який був запропонований спочатку в першій чверті ХХ століття в Великій Британії та Франції, а потім, у 1960-1980-х роках у радянському союзі та Польщі, вже зовсім не є жанровим трендом. Чи, скажемо так, майже не є. Тим не менше, «Слід на воді» або вдихає в нього нове життя, або, що буде правильнішим, дає зрозуміти: старий добрий детектив-загадка, слабко інтегрований у соціум, ще не склеїв ласти.
     За сюжетом, без сліду зникає людина. Колишній судовий експерт Анатолій Рибак найнятий групою приватних осіб, аби відшукати хоча б якісь реальні сліди, бо розбиратися в подібних історіях він уміє, за що свого часу навіть мало не поплатився кар´єрою. Створивши під «пошуковий проект» реальне детективне агентство, Рибак починає закидати свої вудки та блешні, і тут помітно: сам автор як вправний мисливець точно знає та розуміє, у яких справах поспішати не варто для кращого результату.  Власне, детективна оповідь час від часу гальмується саме через деталізацію кожного кроку Рибака і компанії,  аби показати: саме терпіння й труд усе перетруть. Сліди зниклого виникають у різних регіонах України, але всякий раз обриваються, розходячись тими самими колами по воді. Знову каламутна вода, знову гладка поверхня, знову все з початку...
     Ніхто не розкриває в подібних оглядах, чим саме завершиться розслідування. За такі речі убивають J. Краще зазначити кілька моментів, з якими я особисто далі не готовий погодитися попри їхню логіку. Наприклад - оце саме приватне детективне агентство, існування якого в українських реаліях не вважаю чимось перспективним. Звісно, якщо твір поза часом та простором, приватний сищик із документами піде. Проте мені ближче герой-егоїст, герой-одинак, той самий, якого в справу втягнув збіг обставин, і лише в другу чергу - бажання когось там знайти чи щось там розкрити. Наше суспільство таке: кожному з  нас для активізації потрібне не детективне агентство, а особистий катарсис. Далі - згадані вже гальмування сюжету, хоча цього і вимагає обраний жанр. Але це не всюди, Волкову вдається все ж таки не надто захоплюватися рефлексіями. Та головне: не надто вдалий, як на мене, вибір головної жертви - того самого зниклого, довкола якого все закрутилося. Андріан Чумак - популярний письменник, що для теперішньої країни саме по собі нонсенс. До того ж сам особисто не надто люблю книжок про письменників, якщо це не Довлатов, Буковські чи біографічна література. Бо нікому, крім самого письменника, письменник, а тим паче - його зникнення, на фіг в нашій з вами країні не потрібне. А раз статус жертви не має суспільного значення, значить, і пошуки його не можуть викликати масового зацікавлення.
     Проте Олексія Волкова, одного з кращих детективщиків України, це теж мало обходить. Він лишається собою, що, погодьтеся, і для письменника, і для людини багато цінніше. А значить, цінним лишається і його новий детектив, відзначений 2010 року спеціальною відзнакою «Гранд Коронація».

Андрій Кокотюха

Переопубліковано з: http://bukvoid.com.ua/criminal//2011/09/26/113539.html

Далі ...