Жменя вічності

Вічність належить нам. І кожен візьме собі стільки, скільки вміститься у жменях. Тільки не розсипте, бо свого часу Бог неуважно розчепірив пальці — і от тепер на небі стільки зірок, що не порахувати навіть нашим нащадкам.

Олег Авраменко не потребує рекомендацій. І його новий роман як завжди динамічний, несподіваний, розумний, — словом, фірмовий авраменківський.

Випадкова зустріч приводить головного героя у табір заколотників. Режим інопланетних загарбників, який, здавалося, житиме вічно, раптом починає тріщати по швах… Але переповідати художні твори — справа невдячна. Єдине, що хочеться зауважити, — авторові вдалося уникнути традиційних фантастичних вад і не потрапити у звичні жанрові пастки. Характери тут виписані з бальзаківською ретельністю, сюжет накручується так, що позаздрив би сам Хаггард. А проблеми консервації людської культури й альтернативного розвитку цивілізації майстерно вплетені у тканину бойовика.