Українська історична свідомість. Дух руїни

Олег Ольжич: Наша справа - витворити моноліт

Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Кандиба) є однією із найяскравіших постатей і символів цілого покоління української молоді, яке вийшло на арену життя у 20-х - 30-х роках ХХ століття і щиро та беззастережно присвятило себе українській ідеї та боротьбі за відновлення незалежної Української держави.

Доля надзвичайно щедро обдарувала Ольжича талантами у різних сферах людської діяльності. Він став визнаним та популярним поетом, справжнім кумиром свого покоління. Його публіцистика відзначається надзвичайною глибиною та ерудованістю, переконливістю й високою культурою слова.

Ольжич реалізував себе як видатний учений-археолог, який увійшов до числа класиків археологічної науки, чиї дослідження пам’яток Трипілля продовжують зберігати свою наукову актуальність протягом десятиліть і привертають увагу сучасних науковців. Він виявив себе як природжений суспільний лідер, незвичайна, харизматична особистість, яка з природною легкістю притягувала до себе і зачаровувала своєю магією величезне коло людей, що йшли за ним крізь найскладніші випробування. Він міг вибрати для себе будь-який шлях і скрізь домогтися успіху. Але він свідомо обрав найтяжчий хрест - хрест боротьби, який на власних плечах, не схиляючи голови, проніс до своєї Голгофи.

Такою ж щирою, безкомпромісною, акцентованою на практичних завданнях боротьби за українську ідею була публіцистика О. Ольжича. Він вірив у силу духу української нації, в її здатність підвестися з колін, забути про поразки й знову піднести прапор боротьби за волю та незалежність, за власну Українську Самостійну Соборну Державу.

Ольжич був щиро переконаний, що лише український націоналізм може виконати історичне завдання епохи - знову пробудити той дух нації, повернути їй віру у свої сили й піднятися на нову боротьбу за своє історичне право бути в колі цивілізованих народів як повноправна державна нація, рівна серед рівних.

Його пристрасний нарис «Українська історична свідомість» ґрунтується на Ідеї Роду як на нескінченному й нерозривному ланцюгові, що єднає покоління українців і сягає глибин тисячоліть. Ольжич апелює до державницької традиції, до Слави та Звитяги, лицарських чеснот, відповідальності та жертовності «провідної верстви» за долю народу як до тієї історичної спадщини, яка має повернути Нації віру в себе та свої сили, стати прикладом та дороговказом на шляху до здійснення ідеї «суверенності».

Можливо, з позицій сучасності декому думки О. Ольжича місцями можуть здатися надто радикальними. Але вони цілковито відбивають той дух епохи та суспільні настрої, під впливом яких формувалися нові покоління тих, хто у 20-х - 30-х роках ХХ ст. підхопив прапор боротьби за відновлення незалежності України.

«Дух руїни» є криком душі О. Ольжича, написаним ним після трагічної загибелі 30 червня 1941 р. у Житомирі відомих діячів українського національно-визвольного руху Омеляна Сеника та Миколи Сціборського.

Для Ольжича їхня загибель стала трагічним наслідком розколу ОУН 1940 р. та уособленням руйнівної для Української Ідеї сили духу розбрату та взаємного поборювання, який, починаючи з другої половини ХVІІ ст., після Богдана Хмельницького запанував над Україною.

Саме цей «дух руїни», на переконання О. Ольжича, століттями не давав можливості в ключові та переломні моменти української історії виступити нації єдиним цілим, єдиним фронтом. «Створити з нашої національної спільноти моноліт, що об нього розбився б кожний ворожий наступ», - таким є висновок та заповіт О. Ольжича з тих драматичних подій.

І це його завдання як ніколи є актуальним сьогодні, коли ідея державної незалежності України знову стає заручником примітивних особистих амбіцій та руйнівної тотальної взаємної боротьби псевдоеліт, коли Україну на очах ділять за мовними, релігійними, історично-світоглядними та іншими поглядами та ознаками, готуючи грунт для її чергового розчленування та поглинання.

Cергій КОТ