Україна між сходом і заходом. Формування українського народу й нації

Доступно про складне: публіцистичне мистецтво Івана Лисяка-Рудницького

Кожне есе Івана Лисяка-Рудницького світилося в моїх очах усіма барвами, немов добре огранований коштовний камінь. У деяких темах я орієнтувався краще, ніж він, тому що на відміну від нього мав доступ до архівів. Та його здатність формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень, просто таки заворожувала, приносила інтелектуальну насолоду. Він багато разів переписував свої есе, прагнучи абсолютної досконалості. Так і я не раз і не два перечитував їх, щоб збагнути, у чому їхня сила. Якщо я чогось досяг, беручи за зразок його творчість, то найкраще це можуть оцінити читачі газети «День», яка за півтора десятиліття надрукувала десятки моїх статей на дуже серйозні теми.

Зустрічаючись в Україні і в багатьох інших країнах із берлінським професором Богданом Осадчуком, я завжди розпитував його про найменші деталі життя Лисяка-Рудницького — в молоді роки вони вчилися разом і були друзями. Дуже жалкую, що ми не зустрілися з ним віч-на-віч. Але все-таки вважаю Лисяка-Рудницького своїм учителем.

Маю для цього підстави, тому що праці Лисяка-Рудницького допомагали мені звільнятися від стереотипів, імплантованих у мозок зі шкільних і університетських часів. Мабуть, це й не дивно, бо я усвідомлював, що треба змінювати свій світогляд. Мушу засвідчити однак, що наукова творчість Лисяка-Рудницького впливала і на світогляд більш старшого покоління. Маю на увазі Івана Хміля, якого ще пам’ятає немало людей в Україні. Він був моїм колегою. Впродовж півтора десятиліття ми сиділи поряд на Вченій раді, керуючи сусідніми відділами. Я дуже поважав цю людину. У 18 років потрапив на війну, пройшовши її від початку до кінця, командуючи батареєю катюш. Тричі входив у делегацію України на сесії Генеральної асамблеї ООН. Потім у нас керував відділом. Був зразком для мене в тому, як турбувався про професійне зростання молодих хлопців, які досконало оволоділи англійською мовою. Інші в його відділі працювати не могли. Але що далі, то більше ми розходилися в політичних поглядах і це було для мене неприємно. Я відповідав в інституті за випуск історичних зошитів, у яких у 90-х роках друкувалися піонерні розробки науковців. В історіографії десятки цих брошур належним чином ще не оцінено. Запропонував йому написати в історичних зошитах нарис про творчість мого улюбленого історика, який в Україні був майже невідомий. А він, до речі, добре знав англійську. 1993 року брошури Івана Сергійовича Хміля «Деякі проблеми історії України крізь призму бачення І. Лисяка-Рудницького» побачили світ. Науковець, професійним обов’язком якого була критика «українських буржуазних націоналістів», написав цілком об’єктивний нарис. Чи може бути більш переконливою оцінка впливу його історичних есе на людей з іншим світоглядом?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ