Сімург

Самовизначення Поваляєвої “гламурний панк” – не помилка. В час, коли контркультура перетворюється на культуру клубну і кожен true gop може приєднатися до травестії скінотеатру, це – мімікрія, самоіронічне признання в штучності задля рятування своєї інакшості.

Попередні твори Світлани Поваляєвої запам’ятались нам такою насиченістю, такою щільністю мови, що не виникало думки не те що про ритміку, а й відпадала всіляка надія прочитання книги до кінця. Вистачало по три речення на день.

Цього разу сухі губи таки змочені оцтом. “Сімург” уже не нагадує переклади американської рок-поезії, натомість впевнено просувається до улюбленого авторкою магічного реалізму, не втрачаючи, втім, головної риси поваляєвського письма – важкої непереборної лірики.

Зміни закономірні. Поступово, дуже обережно наближалася Поваляєва до влади над своїми персонажами. Раніше вони, виплекані з уламків авторського недописаного alter ego, ледь борсаючись в неможливому для швидкого пересування синтаксисі, відігравали своє в п’єсі, схожій радше на антракт, де під фінал все оголошувалось фікцією. А зараз поваляєвські метафори збільшилися від сумнівного порядку слів до цілком готичних сюжетиків, які надали їй право на власний набір пластилінових ляльок.