Олекса Стороженко

     Олекса Петрович Стороженко (24 листопада 1806, с. Лисогори, Чернігівська область — 6 (18) листопада 1874, Берестя, тепер Білорусь) — український письменник, етнограф, драматург. Дядько Дмитра та Левка Ревуцьких. Учасник походу 1849 в Угорщину російської імператорської армії (1849). Слідчий-криміналіст.
     Народився 24 листопада 1806 у с. Лисогорах Борзнянського повіту (нині Парафіївська селищна рада Ічнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, відставного армійського офіцера Петра Стороженка.
     Козацький рід Стороженків відомий з XVII ст.; відомості про його представників є в гетьманських універсалах і документах Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Предків письменника можна знайти серед прилуцьких полковників, ічнянських і повстинських (Лубненского полку) сотників, вони володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на Полтавщині. Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської імператорської армії, зокрема, батько письменника — Петро Даниилович Стороженко — 18 років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина 1787.
     Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зінківського повіту на Полтавщині. Дані про освіту письменника дослідники подають різні. Так Арсен Іщук зазначає, що Олекса Стороженко з молодих літ навчався у військовій школі. Коли йому минуло 18 років, він пішов на військову службу і майже не жив у рідних місцях, де народився і провів свої дитячі роки.
     Пам'ятною для Стороженка була зустріч із молодим Миколою Гоголем. Про цю зустріч, що відбулася на Полтавщині десь у 1820-х, Стороженко розповів з багатьма цікавими подробицями у своєму есеї «Спогад».
     З 1824, протягом майже 30 років перебуваючи на військовій службі, О. Стороженко пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика драгунського полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Буваючи з полком у різних місцях, в тому числі в Україні, виконуючи різні доручення, зокрема пов'язані з відбором коней для армії, нерідко переїздив із однієї місцевості в іншу, завдяки чому мав можливість вивчати життя й побут селянства Південної України, зустрічався з колишніми січовиками. Цей життєвий матеріал став основою багатьох його творів.
     Письменникові довелося брати участь у воєнних кампаніях: російсько-турецькій війні 1828—1829, придушенні польського повстання 1830—1831, у поході 1849 в Угорщину; він був контужений.
     1850—1863 — служив чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дмитрі Бібікові. Служба змушувала його не раз виїжджати на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину, у Таврію й до інших губерній. Сучасники згадували, що практика слідчого, яка припала на той період, захоплювала О. Стороженка. «Розкриття злочину, — писав він, — дає мені величезну насолоду; цим я й буваю повністю нагороджений за свою працю».
     1857 — на сторінках російських журналів і газет з'явилося ім'я О. Стороженка як автора роману з української старовини «Брати-близнюки».
     1861 — став відомим і як україномовний письменник, його доробок друкували в журналі «Основа».
     1863 — у Петербурзі вийшли «Українські оповідання» у двох томах, які О. Стороженко написав ще в 1850-х рр.
     1864 — О. Стороженка перевели в польсько-литовський край — м. Вільно. Там він був у розпорядженні одіозного генерал-губернатора Північно-Західного краю М. Муравйова. Ця служба відбилася на творах письменника, оприлюднених у «Віснику Західної Росії», — вони були тенденційні, спрямовані проти польського та білоруського національно-визвольного руху 1863—1864 років.
     Вийшовши у відставку 1868 у ранзі дійсного статського радника, останні роки життя провів на хуторі поблизу Берестя. Тут він виконував обов'язки повітового маршалка шляхти, голови з'їзду світських посередників. Займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Багато часу віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив, нагороджений медаллю Академії мистецтв.
     Осінніми та зимовими вечорами полюбляв бувати в колі знайомих, вести розмови про літературні новини, дотепно розповідати про пережите. Читав на вечорах розділи з ненадрукованої повісті «Марко Проклятий». Чимало часу віддавав своєму «последнему сказанию» — публіцистичному роману «Былое, не минувшее», який так і не був опублікований, а рукопис його загубився.
     В останній рік життя постійно листувався з одеським книговидавцем В. Білим щодо завершення повісті «Марко Проклятий» та її видання. У листах до нього письменник надіслав гумореску «Вивів дядька на сухеньке», дві байки та уривок із давно написаного вірша.
     До смерті письменника спричинилася прикра пригода. Повертаючись одного разу пізнього жовтневого вечора додому, Стороженко впав із кладки в холодну воду, пошкодив ногу, застудився і незабаром помер.
     Поховано письменника на міському цвинтарі у Бересті.
     Літературна діяльність Олекси Стороженка припадає на 1850-1860-ті роки — переломний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. Під час тодішнього національно-культурного пробудження на українському літературному обрії з'явилося ім'я Стороженка. Він почав писати російською мовою, друкувався у 1850-х у російських журналах «Северная пчела» і «Библиотека для чтения». Тут опубліковані «Рассказы из крестьянского быта малороссиян» (1858), роман-хроніка «Братья-близнецы» (1857) та інші.
     З появою журналу «Основа» Стороженко почав писати українською мовою. Україномовна спадщина тематично не дуже розмаїта. Побут, звичаї, фантастика і демонологія тогочасного українського селянства та сторінки козацької держави, пов'язані з останнім періодом Запорозької Січі, з Коліївщиною, з образами колишніх січовиків — ось майже все коло порушених письменником тем.

Книги на Книгомані
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера