Михайло Старицький

     Михайло Петрович Старицький (2 (14) грудня 1840, Кліщинці — 14 (27) квітня 1904, Київ) — український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Батько української письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Один з корифеїв українського побутового театру.
     Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.
     У 1851—1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих.
     У 1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860-му переводиться на фізико-математичний факультет Київського університету.
     1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною.
     1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною.
     1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті.
     1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».
     Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).
     У 1878 році під тиском імперської влади Старицький припиняє активну громадську діяльність і деякий час, імовірно, мешкає у своєму родовому маєтку. Його перебування в цей період за кордоном, про що йдеться у деяких розвідках, практично нічим не підтверджується. До діяльного суспільного життя письменник повертається 1880 року. У 1883 та 1884 роках митець видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски)
     У серпні 1883 року Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв. Згаданий колектив у жовтні 1882 року створив у Єлисаветграді Марко Кропивницький, який і надалі продовжував виконувати в ньому обов'язки режисера. Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Драматург, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи.
     У 1885 році через низку причин Старицький залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів.
     1895 року митець залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.
     Помер Михайло Старицький у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.
     Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр.
     Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював об'єднану українську професійну трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.
     Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, сербських пісень та ін.
     Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були надруковані казки Ганса Крістіана Андерсена в його перекладі (псевдонім М. Стариченко) (1873)[3], сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.
     Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).
     Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема частина поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).
     Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).
     Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).
     Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).
     В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.
     В останні роки свого життя, попри хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурею» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Розбійник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.
     «Розбійник Кармелюк» вперше опубліковано в газеті «Московский листок», окремою книгою цей роман вийшов у Москві у 1908 році. Українською мовою роман виходив у Львові (1909—1910) та у Чернівцях (1927). У 1927–1928 р.р. під назвою «Кармелюк» роман вийшов у Києві за редакцією Л. М. Старицької. У 1957 та у 1959 роках роман з незначними скороченнями видавало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». У 1965 р. цей роман випустило видавництво «Дніпро» російською мовою під назвою «Разбойник Кармелюк», а у 1971 році — українською мовою під назвою «Кармелюк».
     Дочки — Людмила, Оксана і Марія — також були видатними діячами української культури. Син Юрій (пом. 1936) був юристом, ще одна дочка померла малолітньою.

Книги на Книгомані