Джордж Байрон

Книги на Книгомані
tttaaannne Ндл, 21/10/2018 - 13:06

Джордж-Но́ел-Го́рдон Ба́йрон, шостий барон Байрон (англ. George Noel Gordon Byron; 22 січня 1788, Лондон — 19 квітня 1824, Месолонгіон, Греція) — англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття. Поряд з Персі Біші Шеллі і Джоном Кітсом представляє молодше покоління британських романтиків. Його alter ego — Чайльд-Гарольд став прототипом незліченних байронічних героїв у літературі різних країн Європи. Мода на байронізм тривала і після смерті Байрона, навіть незважаючи на те, що до кінця життя у віршованому романі «Дон Жуан» і жартівливій поемі «Беппо» сам Байрон перейшов до сатиричного реалізму з опорою на спадщину Александера Поупа. Учасник Грецької революції.

Його предки, вихідці з Нормандії, прийшли до Англії разом з Вільгельмом Завойовником і після битви при Гастінгсі були нагороджені багатими маєтками, відібраними у саксів. Первісне ім'я Байронов — Бурун. Це ім'я часто зустрічається в лицарських літописах доби середньовіччя.

Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській родині. Гордон — друге особисте ім'я Байрона, дане йому при хрещенні і збігається з дівочим прізвищем матері. Батько Байрона, претендуючи на шотландські володіння свого тестя, використовував «Гордон» як другу частину прізвища (Байрон-Гордон), а сам Джордж був записаний в школу під таким же подвійним прізвищем. Його батько, Джон Байрон був офіцером англійської армії, вдівцем. Від першого шлюбу у нього була донька Августа, яку виховувала бабуся, і її дружба з братом Джорджем розпочалася лише у 1804 р. батьки Байрона розлучились відразу після його народження. Джон Байрон, ховаючись від кредиторів, виїхав до Франції, де помер у віці 36 років. На той час Джорджу виповнилося лише 3 роки, тому він уявляв батька лише з розповідей близьких йому людей, але до імені батька ставився з повагою.

У десять років, після смерті двоюрідного дідуся, Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир (великому промисловому центрі Англії). Саме тут Джордж став свідком жахливого визиску пролетаріату й виступів луддитів. Тоді, десятирічний Байрон так сильно закохався в свою кузину Мері Дафф, що, почувши про її заручини, впав у істеричний припадок. У 1799 році він вступив до школи доктора Глені, де пробув два роки і весь час лікував свою хвору ногу, після чого досить одужав, щоб надягати чоботи. У ці два роки він навчався дуже мало, зате прочитав всю багату бібліотеку доктора. Перед від'їздом в школу в Херроу Байрон знову закохався — в іншу кузину, Маргариту Паркер. «Години дозвілля» (1807) — перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809) поклала початок теоретичній полеміці Байрона з реакційним романтизмом, якої він не припиняв протягом всього життя. Байрон суворо осуджував поетів так званої «озерної школи» за зраду прогресивних ідей, нещадно висміював потяг до середньовіччя, містики.

Літературну славу й світове визнання принесла Байрону перша пісня «Паломництво Чайльда Гарольда» (1812), написана під враженням подорожі до Королівства Португалія, Іспанії, Албанії, Греції, Османської імперії. Публікація цього поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Саме тут Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн. Для цього він використав традиційну на той час форму мандрів романтичного героя.

Повернувшись до Англії, Байрон бере активну участь у політичному житті країни, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Своє обурення реакційною політикою уряду, ідею неминучості народної помсти Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), а також у віршах та епіграмах 1812—1816. У ці ж роки Байрон створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Гяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше — «Мазепа», 1818, та ін.), об'єднаних спільними настроями. В цих поемах особливо помітні суперечності світогляду Байрона — могутній протест поета-романтика проти ненависної йому дійсності і анархо-індивідуалістичні мотиви та песимізм. Настрої трагічної самотності, відчаю, нігілістичне заперечення можливостей суспільного прогресу особливо виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від'їзду Байрона з батьківщини внаслідок жорстоких переслідувань його панівними класами Англії. Так звана світова скорбота Байрона виникла насамперед під впливом духовної кризи, пережитої поетом у зв'язку з крахом ідеалів Французької революції та реставрацією «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона. Сила Байрона в тому, що він зумів перебороти свої вузько індивідуалістичні й песимістичні настрої і в громадсько-політичній діяльності та у найкращих творах залишився активним борцем проти реакції, за краще майбутнє народу. Цю силу він черпав у живому зв'язку з визвольними рухами сучасності. Навіть у найтяжчі для нього часи внутрішньої розгубленості Байрон вірний своїм демократичним принципам. У поемі «Шільйонський в'язень» (1816) він оспівав мужність швейцарського республіканця XVI століття Боннівара, створив бойовий гімн англійських луддитів — «Пісня для луддитів» (1816).

У 3-й і 4-й піснях «Чайльда Гарольда» (1817—1818) поет заявляє про свою відданість поглядам французьких просвітників, висловлює віру в справу революції. З 1817 по 1823 Байрон жив в Італії, брав активну участь у боротьбі карбонаріїв. Серед численних творів цього періоду, позначеного найвищим розквітом поетичного генія Байрона, особливе місце належить містерії «Каїн» (1821). Біблійна легенда про перших людей на землі під пером Байрона набирає могутнього атеїстичного й революційного звучання. Мотиви «світової скорботи» поєднуються з ідеями прометеївського богоборства й гуманізму.

Байрон був не тільки романтиком. Він також написав злободенно-сатиричні твори, позначені виразним реалізмом («Видіння суду», 1821; «Бронзова доба», 1823, та інші). Незакінчений роман у віршах «Дон Жуан» (1819— 23; 16 пісень) завершує творчий шлях поета. Це грандіозний критичний огляд суспільного життя тогочасної Європи. Протест Байрона проти соціального й національного рабства, мілітаризму, церкви, порочної дворянсько-буржуазної моралі й тема революційного народу звучать тут з особливою силою, бо розкриваються вони переважно реалістичними художніми засобами. Останні місяці свого життя Байрон перебував у Греції, де в рядах грецької армії боровся за визволення Греції з-під османського ярма. Там же (в грецькому місті Месолонгіон) він захворів на пропасницю, від якої помер.

Могутня творча індивідуальність і блискучий волелюбний талант поета здобули всесвітнє визнання. Байрон мав надзвичайно великий вплив на передову літературу свого часу. Він завоював любов і пошану Олександра Пушкіна, Віктора Гюго, Генріха Гейне, Шандора Петефі, Адама Міцкевича, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка. За свідченням Енгельса, Байрон був улюбленим поетом англійських робітників епохи чартизму. Своїм однодумцем його вважали декабристи. Бєлінський назвав його неосяжно колосальним поетом, Прометеєм нового часу. Твори Байрона перекладалися багатьма мовами; українською мовою їх перекладали Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші.

Байрон познайомився з Муром, і той увів його у вищий світ як «лева». До того часу він ніколи не був у великому світі і тепер віддався із захопленням вихору світського життя. Одного вечора Даллас застав навіть його в придворному вбранні, хоча Байрон до двору не поїхав. У великому світі кульгавий Байрон (у нього було трохи зведено коліно) ніколи не відчував себе вільно і зарозумілістю намагався прикривати свою незручність.

У березні 1813 він видав без підпису сатиру «Вальс», в травні ж надрукував розповідь з османського життя «Гяур», навіяну його подорожжю по Леванту. Публіка із захопленням прийняла цю розповідь про любов і помсту, і ще з більшим захопленням зустріла поеми «Абідоськоа наречена» і «Корсар», що вийшли в тому ж році. У 1814 він видав «Єврейські мелодії», що мали колосальний успіх, і багато разів переказані на всі європейські мови, а також поему «Лара» (1814).

У листопаді 1813 року Байрон зробив пропозицію міс Мілбенк, дочці Ральфа Мілбенка, багатого баронета, внучці і спадкоємиці лорда Уентворта. «Блискуча партія, — писав Байрон Муру, — хоча пропозицію я зробив не внаслідок цього». Він отримав відмову, але міс Мілбенк висловила бажання вступити з ним у листування. У вересні 1814 року Байрон повторив свою пропозицію, і вона була прийнята, а в січні 1815 вони повінчалися.

У грудні у Байрона народилася дочка на ім'я Ада, а в наступному місяці леді Байрон залишила чоловіка в Лондоні і виїхала до маєтку батька. В дорозі вона написала чоловікові ласкавий лист, що починався словами: «Милий Дік», і підписаний: «Твоя Поппін». Через кілька днів Байрон дізнався від її батька, що вона зважилася ніколи більше до нього не повертатися, а слідом за тим сама леді Байрон сповістила його про це. Через місяць відбулося формальне розлучення. Байрон підозрював, що дружина розійшлася з ним під впливом своєї матері. Леді Байрон прийняла всю відповідальність на себе. Перед своїм від'їздом вона закликала на консультацію доктора Больї і питала його, не зійшов чи її чоловік з розуму. Больі запевнив її, що це їй тільки здається. Після цього вона заявила своїм рідним, що бажає розлучення. Причини розлучення були висловлені матір'ю леді Байрон доктору Лешінгтону, і він написав, що причини ці виправдовують розлучення, але разом з тим радив подружжю примиритися. Після цього леді Байрон сама була у лікаря Лешінгтона і повідомила йому факти, після яких він також не вважав уже можливим примирення.

Справжні причини розлучення подружжя Байрон назавжди залишилися загадковими, хоча Байрон говорив, що «вони занадто прості, і тому їх не помічають». Публіка не хотіла пояснити розлучення тією простою причиною, що люди не зійшлися характерами. Леді Байрон відмовилася повідомити причини розлучення, і тому причини ці в уяві публіки перетворилися в щось фантастичне, і всі навперебій намагалися бачити в розлученні злочин, один жахливіший за інший. Видання вірша «Прощання з леді Байрон», в світ одним нескромним приятелем поета, підняло проти нього цілу зграю недоброзичливців. Але не всі засуджували Байрона. Одна співробітниця «Кур'єра» заявила друковано, що якби їй написав чоловік таке «Прощання», вона не забарилася б кинутися до нього в обійми. У квітні 1816 Байрон остаточно попрощався з Англією, де громадська думка, в особі «озерних поетів», була сильно збурена проти нього.

Після розлучення Байрон покинув Англію і більше ніколи не повертався.

1816 був прозваний роком без літа, і холодного дощового літа того року Байрон та його друзі романістка Мері Шеллі та її чоловік Персі Біші Шеллі грілися біля каміна у віллі на березі Женевського озера. Щоб якось розважитись Байрон запропонував писати жахастики, і Мері написала свого "Франкенштейна" - твір застереження про науку, який вперше поставив питання про те чи можуть машини мислити. На тій же віллі Байрон написав третю пісню "Паломництва Чайльд Гарольда", яку почав зі згадок про Аду.

Єдиною шлюбною донькою лорда Байрона була Ада Лавлейс, відомий математик, яка вважається першою програмісткою у світі. У нього також була позашлюбна донька Клара-Аллегра, яка померла у віці п'яти років.

Джордж Байрон шанується у Греції як національний герой. Він вважається зачинателем масового руху філеллінізму, а день його смерті 19 квітня визнано Міжнародним днем солідарності філеллінів. Відомо також, що лорд Байрон був одним з найпалкіших опонентів Томаса Брюса Ельджина, який вивіз до Лондона фрагменти фризу та метоп афінського Парфенону. У поемі «Прокляття Мінерви» поет цілком засудив дії Ельджина.

Грецький варіант вимови прізвища поета Вірон — і нині популярне чоловіче ім'я у Греції. Одне з передмість Афін також названо на честь Байрона — Віронас.

Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера