Анна Ахматова

     Ахматова А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; 11 (23) червня 1889, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 5 березня 1966, Домодєдово, РРФСР, СРСР) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму.
     Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962). Національність — українка. Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).
     Народилася в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка та Iнни Еразмiвни Стогової.
     1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 1900–1905 роках.
     1906–1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.
     Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахмат» прабабці по материнській лінії.
     1910 — одружилася з російським поетом Миколою Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).
     1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.
     Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».
     Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.
     У вересні 1940 року керівник справ ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану «Радянським письменником».
     1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „З шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.
     1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».
     Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».
     1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.
     1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо врочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходах, а ректор спускався до неї.
     Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на врочистому вечорі, присвяченому Данте.
     Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.
     Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.
     Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової.

Книги на Книгомані