Микола Сом

     Микола Данилович Сом (5 січня 1935, с. Требухів Броварського району Київської області — 27 березня 2013, Київ) — український поет-шістдесятник, публіцист, вчитель. Член Спілки письменників України з 1958 року. Лауреат премій імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні за літературні твори та премій фонду Тараса Шевченка, імені Дмитра Нитченка за журналістську та громадську діяльність та Олекси Гірника. Єдиний із київських поетів за вчительську працю удостоєний звання «Відмінник освіти України», відзначений державною нагородою «Заслужений діяч мистецтв України». За плідну діяльність по відродженню духовності в Україні й утвердженню Помісної Української Православної Церкви поет і публіцист Микола Данилович Сом нагороджений Орденом Святого Архістратига Михаїла.
     Микола Сом народився 5 січня у селі Требухів Броварського району Київської області у родині сільського коваля. Враховуючи давнє та рідкісне прізвище, є велика ймовірність, що письменник — нащадок українського козацького роду Сомів.
     Зростав Микола у багатодітній сім'ї, мав 8 сестер і 2 братів. У складні воєнні та повоєнні часи живими залишилося 6 чоловік — сестри Софія, Галина, Ольга, Надія та найстарший брат Григорій.
     Сім'я жила в бідності. 1942 року, коли рідне село перебувало під німецькою окупацією, Микола пішов до Требухівської сільської школи. 1946 року Павло Тичина, який був на той час Міністром освіти, подарував Миколі першу шкільну форму.
     1946 року внаслідок тяжких недолікованих поранень, отриманих на фронті, та туберкульозу легенів помирає батько Миколи, сільський коваль Данило Сом. Миколі тоді було 11 років. Через рік не стало й матері. Тепер глава сім'ї — найстарша серед сестер Софія 1923 року народження, в якої на руках залишаються двоє найменших — Микола і Надійка. Траплялися люди, які хотіли всиновити малечу, але сестра категорично відмовлялася від таких пропозицій, хоч було дуже важко (щоденна праця в колгоспі ще й власна дитина). Діти підростали й могли вже допомагати старшій сестрі. Микола пас корів, ходив «на ланку» працювати до колгоспу, наглядав за меншою сестричкою Надією.
     Любив навчатися, багато читав, дописував до шкільної стінної газети, постійно ходив пішки чи їздив на велосипеді до районної Броварської бібліотеки за книжками, мріяв про море. Після сьомого класу навіть мав можливість вступити до морського училища, оскільки тоді дітям-сиротам робили такі пропозиції. З Ленінграда викликали старшого брата, щоб той дав згоду на вступ до морського військового училища. Але все ж таки прислухалися до вирішального слова директора Требухівської школи, який порадив не відправляти Миколу до військового закладу.
     У шкільні роки перші вірші поета не раз друкувалися в районній газеті. Після закінчення школи, 1952 року, постало питання про майбутню професію Миколи. Його шкільна вчителька хімії, завуч Бібік Варвара Федотівна, що завжди опікувалася хлопчиком-сиротою, зауваживши інтерес Миколи до віршування та захоплення літературою, буквально взяла за руку сімнадцятирічного хлопця та повела до Київського державного університету, де допомогла подати заяву на філологічний факультет, відділення журналістики (пізніше — факультет). Відтоді й розпочалася журналістська стежина Миколи Сома.
     Популярними на той час були літературні студії, до яких активно долучалося студентство з різних навчальних закладів. До студентської літературної студії Шевченківського університету часто запрошували відомих письменників — Павла Григоровича Тичину, Володимира Миколайовича Сосюру, Максима Тадейовича Рильського, Михайла Панасовича Стельмаха та багатьох інших шанованих гостей. Старші товариші давали слушні поради, допомагали опанувати поетичне слово, на студійних заняттях велися гарячі дискусії, обговорення. Відвідував Микола і літературну студію при республіканському видавництві «Молодь» (пізніше — «Веселка»), яке певний час очолював Дмитро Білоус. Саме з таких літстудій виростали майбутні поети й прозаїки, зокрема Тамара Коломієць, Борис Олійник, Василь Діденко, Микола Сингаївський, Іван Куштенко, Станіслав Тельнюк, Альберт Міфтахутдінов, Роберт Третьяков, Наталя Кащук, Юнна Моріц та багато інших молодих талантів.
     У 1957 році, ще навчаючись в університеті, видав свою першу книжку «Іду на побачення». Микола Сом був серед поетів-шістдесятників разом із Василем Симоненком, Борисом Олійником Іваном Драчем, Миколою Вінграновським та ін.
     Після закінчення університету Микола Сом повинен був працювати в одному з київських видавництв, та за дружньою порадою викладача факультету журналістики Матвія Михайловича Шестопала їде до Борислава. Там із 1957 року Микола займає посаду літературного працівника в газеті «Нафтовик Борислава». Рік, проведений на Дрогобиччині, мав значний вплив на національну свідомість юного поета. Саме там він знайомиться і дружить із учасниками визвольних дій організації українських націоналістів, яким вдалося повернутися живими з гулагівських таборів. Туди українських патріотів відправляв на довгі роки комуністичний режим.
     Оскільки Микола працював у відділі партійного життя, йому не раз давалися вказівки висвітлювати події, пов'язані з діяльність ОУН, у негативному світлі. Та журналіст-початківець категорично відмовлявся виконувати подібні завдання, а пізніше говорив, що національно свідомим він став саме в Бориславі. Через рік М. Сом повернувся працювати до Києва.
     У різні роки Микола Сом працював здебільшого у пресі: завідував відділом поезії в молодіжному журналі «Зміна» (пізніше — «Ранок»), відділом художньої літератури і мистецтва в газеті «Друг читача», літературною частиною «Укрконцерту». Багато років працював редактором видавництва «Музична Україна» (тут він редагує найкращі здобутки українських поетів і композиторів), господарем літературної вітальні газети «Вечірній Київ», літературним консультантом Кабінету молодого автора Спілки письменників України, очолював відділ пропаганди Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка.
     Протягом останніх років життя Микола Сом завідував сектором популяризації літератури Публічної бібліотеки імені Лесі Українки м. Києва.
     Активно займався громадською роботою, був членом правління Київської письменницької організації, очолював київську літературну студію «Сурма», керував Броварським районним літоб'єднанням. З 1995 року й до останніх років життя — голова виконавчого секретаріату Київського відділення Конгресу української інтелігенції.

Книги на Книгомані