Тодось Осьмачка

    Тодось Осьмачка (ім'я при народженні Теодосій Степанович Осьмачка ) (4 (16) травня 1895, с. Куцівка, нині Смілянський район, Черкащина — 7 вересня 1962, м. Нью-Йорк, США) — український письменник, поет, перекладач. Представник символізму, експресіонізму та неоромантизму. Випускник Київського інституту народної освіти (1925). Працював учителем шкіл, був членом Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланки» (МАРС). У 1930—1932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. 1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією. Декілька разів намагався емігрувати з СРСР. Основна праця — «Старший боярин» (1946).
    Народився 4 травня 1895 у селі Куцівка[1] нині Смілянський район, Черкащина, Україна (тоді Черкаський повіт, Київська губернія, Російська імперія) в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. Пан шанував його. Всі діти отримали середню освіту. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Сестра Лукія закінчила училище на швачку и пани на закінчення подарували їй машинку Зінгер.
    1916 року призваний до лав російської армії для участі в Першій світовій війні.
    Змолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час Першої світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд Росії. Але революція внесла свої корективи. З 1920 він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському інституті народної освіти (так тоді звався університет).
    У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.
    Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча» з'явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.
    Осьмачка Теодосій Степанович — автор збірок «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929), «Сучасникам» (1943), поеми «Поет» (1947,1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954), трьох повістей: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956).
    Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі.
    Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне «позичання» в нього образів. 1922 року Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».
    Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.
    У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів». Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього, як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.
    На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизм. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.
    У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поему «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.
    Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців». де він відтворює себе в образі Івана Бруса. Випускають, відтак знову заарештовують. Одного разу він навіть опинився в московській Бутирці. Після чергових симульованих припадків його знову випускають. Зрештою він став переховуватись де прийдеться: в хатах друзів, скиртах соломи, кабицях, по глухих хуторах і селах, де його мало знали, часом і в рідному селі. Весь цей час він перебував на нелегальному становищі, поки не почалась німецька окупація України.
    В 1942 році, після 20-річних поневірянь, він прибув до Львова з незакінченним віршованним романом «Поет». Тут він включається і досить живе тоді літературне життя другої духовної столиці України, трохи оклигує, але увязнення і тортури наклали відбиток на все його життя. Він став хворопідозрілим, недовірливим, замкненим, побоювався нападу з боку НКВС. Через це був підозрілим і це ускладнювало його контакти з людьми. Був час, коли він завів листування з Уласом Самчуком і хотів переїхати до Рівного, але не судилося.
    У Львові Т.Осьмачка видав четверту збірку віршів «Сучасникам»(1943), яка ознаменувала якісно новий етап його творчості. За книжку йому була присуджена премія в сумі 1500 золотих. Рішення журі підписали: В.Симович, В. Радзикевич і П.Кордуба.
    Коли під кінець 1944 року Т.Осьмачка, як і У.Самчук, а зрештою багато інших письменників, змушений був емігрувати на Захід. Спочатку він поселився в Німеччині, разом з У.Самчуком брав участь у розбудові нової емігрантської, літературної організації МУР (Мистецький український рух). Завершив і видав книжку «Поет»(1947) у чудовому оформленні художника М.Дмитренка. У 1953 році побачила світ поетична збірка «Китиці часу». В еміграції талант Т.Осьмачки з новою силою розкрився в його трьох епічних прозових творах: «Старший боярин»(1946), «План до двору»(1951), «Ротонда душогубців»(1956). Поетна праця життя була підсумована у великій книжці «Із-під світу» (1954).
    З Німеччини Т.Осьмачка переїхав до США, жив деякий час у Канаді, бував у Франції, мандрував Югославією. Влітку 1961 році на одній із вулиць Мюнхена впав від нервового паралічу. Друзі перевезли йього літаком до лікарні, що недалеко від Нью-Йорка. Він творив і на лікарняному ліжку: писав книжку віршів та афоризмів"Людина між свідомістю і природою".
    7 вересня 1962 року Т.Осьмачки не стало.
    Останнім живого бачив його Іван Багряний — «розбитого паралічем і безпам'ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого…»
    «Ця разюча подібність забутого, в безпамятстві, вимученого і вже потойбіченного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. Я тоді мало не заломився в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча.
    Не знаю коли, але, якщо моє серце трохи порягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі» — написав Багряний в листі до друга — літературознавця Григорія Костюка.
    1943 року у Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам». 1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мого батька Степана Осьмачки».
    У 1953 році вийшла збірка «Китиці часу», де було зібрано вірші 1943—1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору» (1951), книжка «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни.
    6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.
    7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер. Похований на православному цвинтарі святого Андрія Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

Книги на Книгомані