Іван Франко

     Іван Якович Франко (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).
     Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.
     Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Nonseverus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. — усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького району Львівської обл.) в Галичині, у присілку Війтова гора (Слобода).
     Батько, Яків Франко (1802—1865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835—1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти. За однією із версій, в яку вірив і сам Іван Франко, рід Франків походив від німецьких колоністів (стаття «Дещо про себе самого», чим пояснюється незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця» (як сам пише у листі до Уляни Кравченко від 14.11.1883. Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Григорій Гаврилик (молодший за Марію на шість років), уважно ставився до дітей, фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом усього життя. На 16-му році життя Франка (1872) померла мати. Вихованням дітей займалася мачуха.
     Попри те, що рано залишився сиротою, Іван Франко спромігся здобути ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). Розпочавши її 1862 у т. зв. тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864—1867 він продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа (яка саме тоді переходила на польську мову викладання).
     І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.
     Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко.
     1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки.
     Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; багато читав. Серед його лектури в цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. У цей же час Франко почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).
     Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами) й писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).
     1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876.
     Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.
     У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з І. Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.
     Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком,Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.
     1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).
     1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).
     Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука. 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).
     1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльности.
     За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988). Від 1901, а з 1909 — щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4). Нині у будинку письменника знаходиться Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (вул. Івана Франка, 152).
     Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті.
     Іван Франко помер 28 травня 1916, о 16-й год.
     Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак, не вдалося знайти священика, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в о. Володимира Гургули, мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко також і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи у нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст?. Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. Теодозій Галущинський. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися».
     Франкова смерть позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: "громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був «явним ворогом духовенства». Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом в Росії, не дав дозволу на церковний похорон Франка. Втім, о. Василь Давидяк побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі.
     Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.
     Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.
     Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Книги на Книгомані