Леонід Брежнєв

     Брежнєв Леонід Ілліч (6 [19] грудня 1906, за іншими даними 19 грудня 1906 [1 січня 1907], с. Кам'янське, нині місто — 10 листопада 1982, Москва) — радянський державний і партійний діяч українського походження, Перший секретар ЦК КПРС (1964—1966), Генеральний секретар ЦК КПРС (1966—1982). Голова Президії Верховної Ради СРСР у 1960–1964 і 1977–1982 роках.
     Маршал Радянського Союзу (1976). Чотириразовий Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Герой Соціалістичної Праці (1961). Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1973) і Ленінської премії з літератури (1979).
     Народився 1906 року в місті Кам'янському (нині — місто, Дніпропетровська область, Україна, тоді Катеринославська губернія, Російська імперія) у родині робітника-металурга. 1915 року був прийнятий у класичну гімназію м. Кам'янського, яку закінчив 1921 року. 1923 року вступив до Курського землевпорядного-меліоративного технікуму та вступив до лав комсомолу. 1927 року закінчив технікум й почав працювати землевпорядником у Кохановському районі Оршанського округу Білоруської РСР. 1928 року одружився з Вікторією Петрівною Денисовою, на рік молодшою, студенткою Курського медичного технікуму.
     Після роботи в Курській області та Білорусі його направлено на Урал (Свердловськ) на посаду завідувача районного земельного відділу. Брав участь у створенні колгоспів і розкуркуленні. 1931 року став кандидатом у члени ВКП(б) й перейшов на керівну роботу в окружне земельне управління, але через кілька місяців із невідомої причини покинув сільське господарство й повернувся до Кам'янського.
     1935 рік — закінчив Кам'янський металургійний інститут.
     У 1935—1936 роках служив у армії: курсант і політрук танкової роти в Забайкаллі (селище Піщанка — 15 км на південний схід від Чити). Закінчив курси моторизації і механізації Червоної Армії, за що отримав перше офіцерське звання — лейтенант (після смерті в      1982 році Піщанському танковому навчальному полку було присвоєно ім'я Л. І. Брежнєва).
     У 1936—1937 роках директор металургійного технікуму в Дніпродзержинську. З 1937 року інженер Дніпровського металургійного заводу імені Ф. Е. Дзержинського. З травня 1937 заступник голови Дніпродзержинського міськвиконкому. З 1937 року — на керівній радянській і партійній роботі.
     У роки Другої світової війни був військово-політичним працівником у чинній радянській армії. Бере участь у мобілізації населення в Червону Армію, займається евакуацією промисловості, потім на політичних посадах у діючій армії: заступник начальника політуправління Південного фронту. Будучи бригадним комісаром, при скасуванні інституту військових комісарів у жовтні 1942 року замість очікуваного генеральського звання був атестований полковником. 1943 року отримав звання генерал-майора.
     Учасник Параду Перемоги 24 червня 1945 року — комісар зведеного полку 4-го Українського фронту.
     З липня 1945 року по червень 1946 року в розпал «боротьби» з українськими націоналістами працював начальником Політуправління Прикарпатського військового округу та брав участь у придушенні руху за незалежність України — ОУН, УПА. Проживав у самому центрі міста — готелі «Жорж». З поміж друзів майбутнього генсека був тодішній перший секретар ОК партії Іван Грушецький, а також директор Львівської філармонії.
     З 30 серпня 1946 по листопад 1947 року перший секретар Запорізького (призначений за рекомендацією Микити Хрущова), а потім Дніпропетровського (до 1950 року) обкомів партії.
     За даними генералів Павла Судоплатова і Кирила Москаленка, серед 10 озброєних генералів, викликаних у Кремль 26 червня 1953 для арешту Лаврентія Берії, був і Брежнєв.
     Після війни — знову на партійній роботі (зокрема, перший секретар комуністичних партій Молдови та Казахстану).
     1964 року після усунення від влади Микити Хрущова обраний Першим секретарем ЦК КПРС. Брежнєв пропонував Володимиру Семичасному, голові КДБ СРСР у період підготовки Пленуму ЦК КПРС 1964 року, фізично позбутися Хрущова «аварією літака, автокатастрофою, отруєнням або арештом»[5]
     1968 року Брежнєв і його соратники прийняли рішення про вторгнення до Чехословаччини. 18 серпня в Москві відбулась зустріч лідерів СРСР, НДР, Польщі, Болгарії та Угорщини, де було узгоджено військово-політичні заходи, реалізація яких почалась через два дні. Брежнєв був загальмованим і неадекватним, під час переговорів у нього порушилася дикція. Помічники вимагали відповіді, чи зможе Брежнєв продовжити переговори. «Сам» щось бурмотів, намагався встати і виникла реакція, яка перелякала все Політбюро. Косигін сидів поруч з ним і бачив, як той поступово почав втрачати нитку розмови.
     22 січня 1969 року під час урочистої зустрічі екіпажів космічних кораблів «Союз-4» і «Союз-5» на Брежнєва скоїли невдалий замах: молодший лейтенант Радянської Армії Віктор Ільїн, переодягнений у чужу міліцейську форму, потрапив до Боровицьких воріт під виглядом охоронця і відкрив вогонь з двох пістолетів по машині, в якій, як він припускав, мав їхати генеральний секретар. Насправді, у цій машині знаходилися космонавти Леонов, Ніколаєв, Терешкова і Береговий. Пострілами був убитий водій Ілля Жарков, кілька людей поранено, перш ніж мотоцикліст супроводу збив Ільїна з ніг. Сам Брежнєв їхав у іншій машині і не постраждав.
     У сімдесяті роки на міжнародній арені сталося часткове примирення двох систем («розрядка»). Саме в цей час (1973) Брежнєв отримав Ленінську премію за зміцнення миру між народами.
     22 березня 1974 року (пропустивши звання генерал-полковника) Брежнєву присвоєно військове звання генерал армії. 1976 року йому було присвоєно звання Маршал Радянського Союзу
     1 серпня 1975 року Брежнєв підписав Гельсінські угоди, що підтвердив непорушність кордонів у Європі. ФРН до цього не визнавала Потсдамські угоди, що змінили межі Польщі і Німеччини, і не визнавала наявність НДР. ФРН фактично навіть не визнавала анексію Калінінграда і Клайпеди СРСР.
     Брежнєв заявляв, що капіталістичні країни перейшли від ідеології «стримування комунізму», запропонованої Гарі Труменом, до ідеї «конвергенції двох систем» і «мирного співіснування». Рейган заявляв, що ні.
     На початку 1976 року переніс клінічну смерть. Після цього він так і не зміг фізично відновитися, і його важкий стан і нездатність керувати країною з кожним роком ставали все очевидніше. Брежнєв страждав астенією (нервово-психічної слабкістю) та атеросклерозом мозкових судин. Працювати він міг лише годину-дві на добу, після чого спав, дивився телевізор і т. д. У нього з'явилася наркотична залежність від снодійного — нембутала.
     1978 року нагороджений орденом «Перемога», який вручався тільки у воєнний час за видатні заслуги у командуванні фронтом при перемогах, що забезпечили корінний перелом у стратегічній обстановці (нагородження було скасовано указом М. С. Горбачова 1989 року).
     Групі відомих радянських журналістів було доручено написати спогади Брежнєва («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), покликані зміцнити його політичний авторитет. Завдяки мільйонним накладам, гонорар Брежнєва склав 179 241 рубль. Включивши мемуари генсека у шкільні та вузівські програми і зробивши їх обов'язковими для «позитивного» обговорення у всіх трудових колективах, партійні ідеологи добилися прямо протилежного результату — Л. І. Брежнєв став героєм численних анекдотів ще за свого життя.
     12 грудня 1979 року Брежнєв і його найближчі соратники прийняли рішення про здійснення державного перевороту в Афганістані та про введення радянських військ в цю країну, що стало початком багаторічної участі СРСР у внутрішньоафганському конфлікті.
     1981 року, напередодні 50-річчя перебування Леоніда Ілліча в партії, тільки для нього одного був випущений відлитий із золота значок «50 років перебування в КПРС» (для інших ветеранів КПРС цей знак виготовлявся з срібла з золоченням).
     23 березня 1982 року під час візиту Брежнєва до Ташкенту на літакобудівному заводі на нього обрушилися містки, повні людей. У Брежнєва зламалась ключиця, яка так і не зрослася. Після цього випадку здоров'я було остаточно підірвано. 7 листопада 1982 року відбулася остання публічна поява генсека. Стоячи на трибуні Мавзолею Леніна, він протягом кількох годин приймав військовий парад на Червоній площі, а проте його важкий фізичний стан впадав у вічі навіть на офіційній зйомці.
     Леонід Брежнєв помер 10 листопада 1982 року на державній дачі «Заріччя-6». Тіло було виявлено охороною о 9 годині ранку. Першим з політичних діячів на місце смерті приїхав Юрій Андропов. Про смерть Брежнєва ЗМІ повідомили лише через добу, 11 листопада о 10 годині ранку. Похований на Червоній площі Москви біля Кремлівської стіни. США на похоронах представляли віце-президент Джордж Буш-старший і держсекретар Шульц.

Книги на Книгомані